Багато хто з нас тільки мріє відкрити свій бізнес, а не працювати на «чужого дядька». А ось героїня нашої історії взяла та втілила свою мрію у життя, незважаючи на серйозні проблеми зі здоров'ям.
Як виникла ідея створення першого проекту?
У мене кришталева хвороба, як її називають у народі. Це означає, що я можу отримати перелом легше, ніж людина без такого захворювання. Таке захворювання не лікується, а щоб переломів не було, я маю бути дуже акуратною. Жити з таким діагнозом дуже непросто, але я з часом звикла, і все начебто було добре. Жартом згори стала повна втрата слуху. Мені тоді було 18 років.
Перші три роки після втрати слуху були найстрашнішими: важка депресія, нерозуміння, як жити із двома видами інвалідності. За рік до цього я ще пережила три великі операції, лежала у лікарні. Тоді здавалося, що все моє життя зруйноване, всі проблеми зі здоров'ям навалилися непідйомною горою. Я взагалі ці три роки пам'ятаю погано — одна велика каша з образ.
Але час лікує, і я поступово почала повертатися до життя і думати, що робити далі. Так я зайнялася створенням прикрас із «полімерки». А потім Людмила Тімакова запропонувала мені повчитися працювати із глиною. З Людмилою ми потоваришували і вирішили створити місце, де люди з інвалідністю могли б працювати та займатися ремеслом. Разом ми доопрацювали ідею, знайшли приміщення, зробили перший краудфандинговий проект та купили піч для випалу кераміки. І невдовзі відкрили інклюзивний ремісничий центр «Краплі сонця». Людмила досі каже, що саме я тоді її надихнула на цей проект. Вона зрозуміла, що людям з інвалідністю не потрібні просто реабілітаційні заняття з ліплення. Деяким важливо надати можливість реалізуватися через роботу.
Чому через роботу?
Тому що кожному важливо реалізувати себе у різних сферах: кар'єра, материнство, сім'я, творчість тощо. У цьому людська сутність та психологічна стабільність особистості. Наприклад, якщо я не працюю, нічим не зайнята, то за пару днів починаю вовком вити і лізти на стіни. Не можу довго сидіти вдома, мені потрібно чогось прагнути, кудись бігти. Тільки так я почуваюся повноцінною, тільки так розумію, що не просто існую, а живу.
У цьому плані люди з інвалідністю не виняток, адже насамперед вони люди. Інвалідність — це лише один із статусів.
Чому ви пішли з проекту?
Перші роки життя проекту пролетіли зі швидкістю світла, ми тоді здебільшого працювали вдвох. Робили все на одному диханні, натхненні, емоціях. Потім прийшла дорослість, коли треба було зводити дебет із кредитом. Навчати співробітників, намагатися писати гранти. У нас це більш-менш вийшло, але бувало, що не вистачало простору та якоїсь легкості.
Коли ти займаєшся некомерційною діяльністю, але тобі треба платити оренду за приміщення – доводиться крутитись. І за всі роки до нас у команду так і не прийшов адміністратор, який би влився. Іноді ми жартуємо, що місце адміністратора прокляте, як у Гаррі Поттері, де щороку змінювалися вчителі захисту від темних мистецтв.
Паралельно з роботою в центрі я почала займатися організацією фестивалю: вела соцмережі, контролювала роботу фотографів та відеооператорів. А на початку року зрозуміла, що переросла свій перший проект і пішла. Організаторська робота мене заряджає набагато більше, і там мені куди рости.
Чим ви зараз займаєтеся?
Напевно, простіше розповісти, чим я не займаюся! Наразі два основні напрямки роботи: організація фестивалів та розвиток свічкового бренду. Фотографія йде у зв'язці скрізь: на основній роботі я займаюся соціальними мережами на стадії підготовки фестивалю та курирую прес-центр під час заходу. Я контролюю всі прямі ефіри, інших фотографів та відеографів. І так, роблю це все, не маючи слуху.
Як ви не втомлюєтеся від такого навантаження?
Я шалено втомлююся, буває, психую навіть від утоми. Я не робот. Мені, як і всім, треба відпочивати та відключатися. Ремесло моя віддушина, роблячи щось руками, я відпочиваю. Приходиш у майстерню, вимикаєш усі гаджети і поринаєш у процес творення. Чекаєш, поки розтопиться віск, готуєш трави, робоче місце: душа сповнюється запахами, відчуттями та щастям.
А ще часто я допомагаю некомерційним організаціям та індивідуальним підприємцям із соціальним та культурним проектуванням. Але я не сказала б, що це робота. Я роблю це з бажання змінювати щось на краще, щоб з'являлися класні проекти для людей.
Чи реально змінити світ довкола?
Кожна людина будь-якими своїми діями змінює світ довкола себе. Будь то коментар в інтернеті або величезний проект із сотнями учасників. Просто масштаби різні. І вибір самої людини, як її, цей світ, змінювати. Мені подобається допомагати створювати заходи, корисні проекти, бо достеменно знаю, що там будуть люди, яким це потрібно.
Чому вирішили відкрити новий проект?
Близько трьох років тому у мене погіршилося здоров'я. Я тоді пережила складний перелом стегна, пролежала в лікарні півтора місяці та вдома три місяці, а за півроку у мене почалися проблеми з нервовою системою. Ми довго шукали причину, тому що на всіх тестах я, наскільки це можливо, була здорова. Тобто фізичну причину тоді вилікували, але я стала страждати на панічні атаки.
Навіть через це я пішла з ремісничого центру: мені стало фізично важко ліпити, тягати глину, працювати за гончарним колом. Спочатку я просто почала працювати з дому: зайнялася всіма соціальними мережами центру і тим, що можна робити на відстані.
Але я не можу жити без ремесла, без того, щоб робити щось руками. Поки реабілітувалась і відновлювалась, займалася вишивкою, фотографією, спробувала ювелірну справу, почала вирощувати сукуленти. Розумієте, це схоже на залежність якоїсь. Ну, не можу я без ручної роботи!
Якось мені до рук потрапляє вощина, я швидко вивчила принципи роботи та зробила свою першу свічку. Трохи згодом відкрила невелику майстерню поруч із будинком, об'єднавши її з фотостудією, навчилася робити різні свічки. Сама все фотографію, веду соцмережі, виходжу на ярмарки зі свічками.
